На полях боїв на Донбасі досі лежать тіла українських воїнів. Скільки їх - достаменно не відомо. Але кожного вдома чекає мама, кохана, дитя. Багато хто з них розуміють - не дочекаються. Але змиритися з тим, що син, коханий, тато просто зникнув - нестерпно. І в Україні зявилися ті, хто йде слідами смерті. Волонтери зі сталевими нервами і милосердними сердцями з ризиком для життя знаходять і повертають тіла героїв додому - звідки вони пішли на смерть.
Доки останній солдат не буде похований, війна не закінчиться. Про це йдеться в сюжеті ТСН.Тиждень. Волонтери йдуть по випаленій війною землі. Тут пахне смертю. Немов привиди, поодиноко стоять зотлілі танки та машини. На порожніх полях лежать тіла українських воїнів. Наших, поки що не похованих, героїв.
Ті відчайдухи, які наважилися вивозити померлих українських бійців, називають себе пошуковцями. Вони намагаються не потрапляти в кадр і залишатися невідомими. Сепаратисти відкривають їм коридори, бо з мертвими вже не воюють. Справжні сталкери "вантажу 200".
Сепаратистське відео, на якому бойовики називають мертвих українських бійців "укропиками", заклало початок важких пошуків.
Останнього разу Іванна Пивоварчук із Новоград-Волинського на Житомирщині бачила брата півроку тому. Вона не знала, що Сергій - на війні. І от – фатальна звістка від бойовиків і це шокуюче відео, на якому любий братик – у військовій формі вже не дихає.
Іванна віднайшла ще три родини загиблих, які теж є на цьому записі. У серпні четверо бійців 30-ї окремої механізованої бригади Новорад-Волинського загинули під ворожими обстрілами. Але за два місяці вивезти тіла героїв з небезпечної зони і гідно поховати родичам так і не вдалося.
"Він для нас був героєм і завжди ним залишиться. Він віддав Україні своє життя похованого в братській могилі. І ми навіть достеменно не знаємо, де і що", - говорить сестра загиблого Іванна Пивоварчук.
Кожного разу Петро Степанюк прокидається з думкою, що його героїчний брат лежить невідомо де і він не може його по-людськи віддати землі.
"Із блокпоста ніхто не може забрати тіла, бо там тривають обстріли. Вони зробили братську могилу. Сказали, що поховали чотирьох", - говорить брат загиблого Петро Степанюк.
Неодноразові звернення до штабу дивізії виявилися даремними. Єдина надія поховати хлопців з почестями – звернутися до волонтерів.
Ярослав Жилкін очолив центр пошуковиків "Народна пам'ять". Цей кремезний чоловік у класичному одязі страшенно ризикує своїми нервами, грошима та здоров'ям. Він та ще 30 сміливців уже вивезли понад 150 тіл українських бійців. 30 із них вже упізнали родичі.
"Буває, що у згорілій машині є тіла. І не зрозуміло, чи три, чи сім тіл. Це – страшне видовище, до цього важко звикнути. Ми просто розуміємо, що наша робота потрібна. Вона потрібна матерям, колегам по службі, це в першу чергу потрібно державі. Просто в нас ступінь відповідальності перед мертвими більше підвищена, ніж в інших", - наголошує Ярослав Жилкін.
Робота – надважка. Зціпивши зуби, затримавши подих, з холодною, надлюдською стійкістю, сталкери "вантажу 200" взяли за мету вивезти усіх загиблих.
У зоні бойових дій, ризикуючи собою, вони вивозять загиблих, аби подарувати їм вічний спокій. Їдкий запах і моторошна картина – не завада. Бо є щось набагато вище за це.
Ярослав Жилкін показує вже відпрацьовані мітки. Серед них пошуковець вказує на те саме місце, де загинули четверо бійців механізованої бригади з Новоград-Волинського. І навіть демонструє фото. Виявляється, Ярослав власноруч вже вивіз чотири тіла, які так довго не могли знайти родичі. На місці проведення ексгумації побувала знімальна група ВВС. Загиблих перевезли у запорізький морг. Родичі одразу виїжджають у Запоріжжя.
Олександр Черник – той, хто взяв на себе вивезення тіл. На "газельці", яку надали на роботі, сьогодні вивіз п'ять бійців. Він один їде з території війни. Всередині машини специфічний запах.
"Вони стояли просто в домовинах на відкритому повітрі три тижні. Чому їх не віддавали - не знаю. Вони ще обгорілі, обпалені хлопці. Їх там десь, напевно, 46. П'ять уже в домовинах приїхали додому (у Дніпропетровськ)", - говорить пошуковець Олександр Черник.
Сашко надто бажав реально допомогти. Він дуже спокійний, урівноважений, говорить тихо, кожне слово обережно зважує. Мабуть, тому, що бачив життя з іншої сторони.
"Перший раз я просто приїхав хворий додому – морально хворий. Потім адаптувався. Найважче – везти біду додому, везти хлопців, віддавати матерям, батькам", - зазначає Олександр Черник.
У Запоріжжі в морзі родичам довелося впізнавати загиблих по фотографіях, бо тіла пролежали два місяці в землі.
Родичі загиблих повернуться в рідне місто. Тепер необхідно дочекатися результатів ДНК-експертизи. І якщо кревність підтвердиться – поховати своїх братів та синів, як героїв. Адже не поставивши цю таку болючу крапку, не можливо далі жити. І надважливо мати маленьку могилу свого брата, сина, батька, аби прийти на місце, де вони спочивають, покласти квіти і всім миром сказати: "Дякую!".
- 2 просмотра
