З 25-річним бійцем добровольчого батальйону "Золоті ворота" Артуром Комарніцьким зустрічаємось біля "Золотих воріт" у Києві. Високий на зріст та міцної статури хлопець міцно тисне руку. Артур повернувся до Києва під час чергової ротації. На війні перебуває з серпня минулого року.
Якось все не так, як на фронті, - посміхається. У Щасті, де знаходиться наш підрозділ, люди слідкують за цінами на продукти. Намагаються прислухатись до неба чи бува не летить снаряд. Тут, максимум, чи буде дощ і вітер" - розповідає Артур про перші враження від мирного Києва. Найсильніше переживання, що поруч немає побратимів. Хто ж мене прикриє в разі чого. Нервуєш. Так і в інших, хто повернувся з зони АТО. Але поступово адаптуєшся.
Артур народився у Києві. До війни працював візовим менеджером. Як тільки почалась війна пішов до воєнкомату, але до Збройних сил України не прийняли через поганий зір. Довго вагався з обранням батальйону. Свій вибір зупинив на "Золотих воротах" - добровольчому батальйоні патрульної служби міліції особливого призначення, який створили минулого року у структурі ГУ МВС України в Києві. У батальйоні служать чоловіки, що брали участь у подіях на Майдані Незалежності. Найвідоміший рядовий батальйону — майданівець а тепер і народний депутат Михайло Гаврилюк. Підрозділ Артура тримає оборону в місті Щастя на Луганщині.
Присідаємо на найближчій лаві. Артур кладе наплічник, запалює цигарку. Жартує, що "Золоті ворота" назвали на честь батальйону.
Пам'ятаєш своє перше завдання?
Нас відправили в село Нижнє на Луганщині. Нас було 20 чоловік та ще з десяток спецназівців. Сказали чекати й утримувати цю точку. Кількість противника й де вони конкретно - невідомо. Кинули без нічого - їжі, спальників. Мали стояти три години, а вийшло більше. Пішов дощ. Промокли аж до бронежилетів. Змерзли так, що хотілося спати, але ти не маєш права заснути, бо підкрадуться чеченці і всіх переріжуть. Дивишся вліво-вправо, придивляєшся, знімаєш з запобіжника автомат. Потім, в імпровізованому укритті дозволили поспати. Пам'ятаю прокинувся - всі хлопці на місці і заспокоюєшся. Страшних моментів було багато, спочатку ти їх рахуєш, а потім, поступово забуваєш.
Які відчуття були, коли вперше зіткнувся зі смертю?
Чесно кажучи навіть нічого не відчув. Я готувався до цього. Думав це буде біль, жах, відраза, але нічого такого не було. Я розумів, що була людина, а тепер її нема.
Що це був за випадок?
Це був не товариш. У нашому підрозділі на щастя "двохсотих" немає. Тільки "трьохсоті". Це був мирний, якого зачепило під час обстрілів (Артур робить довгу паузу - Gazeta.ua). Я був до цього готовий. Нічого, рухаємось далі. Якщо на позиції серед нас є поранені - беремо з собою. "Двохсоті" - залишаємо і йдемо далі. Не має бути думок. А потім, коли все закінчується, сидиш і обдумуєш. Якоїсь конкретної інструкції, як реагувати на такі речі не існує.
Як тебе змінила війна?
Моя дівчина сказала, що почав грубити і злитися. Коли аналізую сказане, вибачаюсь. Так виходить. Додалась черствість. Бачив якось випадок: жінка бігла до зупинки і впала. Люди почали "охати". Я сприйняв це більш ніж спокійно. Ну, буває. Взагалі до людей почав ставитись дещо по-іншому. Моя друга сім'я - це побратими. Це брати з якими ти спиш, їсиш, мерзнеш, воюєш. Вони для мене важливіші. З самого початку на передовій ще якось намагався допомагати мирним, але через це ставались нещасні випадки, бо довіряли. Могли наприклад підстрелити друга. Тому, зараз, взяв за правило, що перш за все для мене найважливіший товариш. Звісно ж, якщо є можливість убезпечити мирного жителя від обстрілу - я це зроблю. Але, якщо постане вибір. Він буде на користь побратима. Тому що, за цей короткий проміжок часу я з ним дуже багато пережив. Інколи сняться жахи. Не п'ю, але буває дозволяю собі віскі з колою під якийсь фільм. Не буяню. Після війни легше тим, у кого є сім'я та діти. Їм є до кого тягнутися і коли їм погано на перше місце вони ставлять сім'ю. А я в групі ризику. З тих самих молодих хлопців у яких нічого немає.
Що найважче давалося на фронті?
Коли йде бій - якось простіше, бо ти робиш все на автоматі. Цей адреналін підштовхує. А мінометні обстріли, цей постійний свист, це щось жахливе. Йдеш спати - свистить, сідаєш їсти - свистить, у ванну прийняти душ - свистить. Прораховуєш на добу вперед де саме залишити речі, в разі чого, щоб швидко зібратися. Лежиш і думаєш: прилетить чи не прилетить. Спочатку я слухав музику. Але найбільше рятують розмови і жарти з товаришами, бо можна зійти з розуму. Там гуркіт і свист, тут воронка, зруйнований житловий будинок, сипляться якісь осколки. Плакати чи кричати немає сенсу. Після таких речей менше говориш. Коли йде обстріл сидимо в бліндажі і тупо дивимось один на одного. Дивимось і куримо. Розуміємо одне одного без слів. А коли все закінчується спиш і прислухаєшся, щоб почути обстріл, а його нема. Спочатку ти звикав до нього, ламав організм, щоб він звик до них, а їх нема. Організм дуріє. Саме з цієї причини, після певного часу перебування в зоні АТО, краще поїхати додому.
Яка зараз ситуація на передовій?
Інформацію нам дають дозовано, мабуть, щоб не сіяти паніку. Так само як приховують справжню кількість загиблих українських військових. Людей, чесно кажучи, зараз вистачає. Тим більше, що вирішується питання з миротворцями. І взагалі мені здається, що може вже вистачить. Багато молодих хлопців 20-25-річного віку йдуть на війну. Не готові вони до цього. Серед них немає розмов про війну. У когось родина від якої він залежить. І якщо він після війни приїде, то думатиме тільки про війну. От у мене зараз всі думки пов'язані так чи інакше з війною. Я про це постійно говорю. Але що мені там подобається - що тебе цінять за звичайні людські якості. Без мішури. Ким ти був до цього - значення немає. Так само як і те ким станеш. Головне - який ти зараз, в цей момент, коли треба допомогти. Найгірше нас чекає попереду.
Що маєш на увазі?
Там де був наш підрозділ займаючи позиції на блокпостах бували різні моменти, але так чи інакше нас берегли. Ми всі офіційно оформлені. Більшість - це кияни. І якщо сюди приїдуть порядка двадцяти двохсотих саме киян, то підніметься великий кіпіш. Зараз в основному всі двохсоті з сільської місцевості, тому все більш менш спокійно. Нас намагаються берегти, менше залучати до бою. Якщо якийсь прямий контакт, підводять додатково сили. Інколи це вже бісить, бо можемо постояти за себе. Я наприклад намагаюсь стежити за власною фізичною підготовкою, не вважаю себе дурним, знаю іноземну мову. І взагалі, якщо не я то хто? Я не був на Майдані. Зробив крок назад. Тепер, перебуваючи на фронті, не маю права ступати назад. Воно так і в житті буде. Прийняв рішення повинен його виконувати. Вирішив дім будувати, як би важко не було, маєш закінчити. У нас хороші люди. От кажуть, ніби "моя хата з краю", але тільки через те, що нікому не вірять. Багатьох обманюють. Як би важко не було. Як би не обманювало керівництво, генерали, головне - незалежність нашої країни, її свобода. Люди в Києві спокійно гуляють з дітьми, фотографуються. Треба щоб так було скрізь. У Щасті такого немає. Не дай боже, щоб Київ перетворився на руїни. Заради цієї мети варто бути там на передовій. Терпіти всі тяготи, зраду. Зрештою, кожен сам для себе вирішує. Я вирішив однозначно - треба.
